Микола Пимоненко: мистецька спадщина

Найвідомішими роботами стали картини: ”Весілля в Київській губернії”, “Свати”, “Ворожіння”, “Біля колодязя (Парубки)”, “Київська квіткарка”, “На ярмарку”, “Жертва фанатизму”, “Сінокіс”, “Брід”, “Вихід з церкви в Страсний четвер”, “Зустріч з земляком”, “Гуси, додому!”, “Суперниці. Біля колодязя”, “Гопак” тощо.

На початку ХХ століття Пимоненко брав активну участь у міжнародних виставках і у громадському мистецькому житті. Його картини експонувалися у Парижі, Берліні, Мюнхені та Лондоні. У 1909 році він був обраний членом Паризької інтернаціональної спілки мистецтв і літератури. Картини мали неабиякий попит, і колекціонери охоче скуповували до своїх зібрань праці українського художника. Один із найбільших і популярних мистецьких музеїв світу – Лувр – також придбав до своєї колекції картину Пимоненка “Гопак”.

У 1883 р. М. Пимоненко одружився з Олександрою Орловською. На весіллі енергійна, рішуча, гостроязика дочка В.Орловського жартома уклала угоду про те, що коли їй (Олександрі Володимирівні) сподобається якась із чоловікових картин, то твір стане її власністю. Угоду, сміючись, скріпив підписом Микола Мурашко.

Пройшов час і дружина забажала картину «Страсний четвер».

Послала її на виставку і художник, який не вірив у свої таланти, дізнався, що картину придбала знаменита Мюнхенська галерея «Нова пінакотека». Пимоненка прийняли у дійсні члени Мюнхенського товариства художників.

Його картину “Гопак” після репрезентації на Паризькому салоні придбав Луврський музей.

Почалось двадцятилітнє щасливе сімейне життя.

Всі роки сім’я Пимоненків прожила в одній садибі з Володимиром Орловським. Поселилися молоді у невеликому флігелі поруч із двоповерховим будинком Орловського на вулиці Гоголівській, 28. Невеличка садиба із зовсім мініатюрним садом стала справжнім епіцентром розвитку українського мистецтва. У затишній майстерні народжувалися знамениті картини митця, за 27 років Микола Корнилович створив літопис українського села. Там народжувалися, підростали їхні діти — доньки Раїса та Ольга, син Микола.

Портрет дружини художника Олександри ,1893 р.

А були ще й канікули, село Малютинка біля Боярки під Києвом. Колись малий Миколки допомагав батькові оформляти місцеву церкву, сюди повернувся підлікуватися цілющим повітрям після холодного Петербурга. У селі він милувався природою і багато працював упродовж 1888-1911 рр. Художник узяв в оренду хату, прибудував до неї велику світлу майстерню і разом із родиною проводив все літо. Сільське життя підказувало теми, колоритні мешканці ставали прообразами багатьох полотен. У новій майстерні, під скляним дахом одна за одною народжувалися веселі, ледь іронічні картини.

Ілля Рєпін і Володимир Орловський дозволили Пимоненкові надсилати полотна на виставки до Академії як екзаменаційні роботи.

Коли 8 квітня 1912 року серце художника зупинилось, Ілля Рєпін у листі до письменника Ясинського написав:

“Яка втрата! Він був справжнім українцем, і не буде забутий своєю батьківщиною за свої правдиві і милі, як Україна, картини”.

Поховали художника на Лук’янівському кладовищі, з лаконічним і таким промовистим записом на надгробку “Академік живопису”. Через рік після смерті Миколи Пимоненка Академія мистецтв організувала виставку його творів. На ній було представлено понад 180 картин, близько 500 етюдів і рисунків.

Не дарма Микола Корнилович входить до “золотої десятки” українських художників ХХ століття. Адже саме його роботам властивий глибокий гуманізм і народність, які показують любов до українського народу, його уміння не тільки бачити, а й передавати красу побаченого. Відтворювати поезію душі фарбами і передавати через полотна і радість, і смуток, і трагізм. Він ніби не створює свої картини, а їх йому підказує саме життя.