Житель Західної України скаже що Довбуш – то ватажок карпатських опришків. Але і в Східній, і в Західній Україні мало хто з неісториків зможе детально розповісти про те, хто такий Довбуш, коли він жив і чим займався.
Опришки
Період повстань в Україні (XVI-XVII ст.) відбився в Українських Карпатах у вигляді опришківства. Опришками називали гірських розбійників, що грабували панів та багатіїв і, ніби то, роздавали награбоване бідним. Що грабували панів – то чиста правда, але наскільки щедро вони ділились награбованим – достеменно невідомо. Більшість істориків стверджують, що в опришки йшли не з ідейних міркувань, а з метою швидкої наживи. В Карпатах складалась така ситуація, що енергійні, пасіонарно заряджені чоловіки йшли працювати пастухами на полонини. Там вони були вільними і незалежними від панів, тому їх не дуже хвилювало панське свавілля. Більшість тих, хто залишався у селах (у долинах), були дуже сильно прив’язані до своїх сімей та господарств, тому не наважувались повставати супроти панських утисків. От і йшли у опришки переважно нічим не обтяжені відчайдухи, або люди, яким не було вороття до звичайного життя через скоєні злочини.
Загони опришків не були чисельними – півтора-два десятка чоловік – ось і весь загін. Але вони прекрасно знали місцевість і були практично невловимими. Напади були раптовими Опришки забирали все найцінніше, часто вбивали власників, підпалювали будинки й зникали у невідомому напрямку. Прикарпатські пани жили у постійному страху перед грабіжниками з гір. За панський страх опришків сильно поважав простий люд. Про них складались легенди, народ наділяв їх нелюдськими якостями. Радянська система називала опришків повстанцями проти влади Речі Посполитої. Але опришківський рух лише спорадично був справді повстанським.
Передвісниками опришківства були повстання Мухи (в XV ст.) та Андрія Барула. Але дійсний початок руху опришків стався у часи Хмельниччини – це був результат гетьманського заклику до всенародної боротьби з панами. Найбільший загін зібрався під керівництвом Семена Височана з Отинії, кажуть, що він налічував 15 тисяч чоловік. Менші загони створились по всьому Покуттю та Гуцульщині. Хмельниччина блискавкою пронеслась Західною Україною і згасла, але Підгір’я розхвилювала вона надовго.
Новий поштовх опришківського руху стався в період другого приходу Хмельницького у Галичину. Опришки тоді почали не лише нищити поміщицькі двори, але і здобувати села та містечка. Найвідомішими ватажками другої половини XVII століття були Дрозденко (в 1665 році діяв у Наддністрянщині) та Нестор (в 1683 році спійманий у Ділятині). Майже десять років (з 1703 до 1712) справжнім жахом для панів був Іван Пискливий. В 1704 році з’явився в Карпатах ватажок Пинта. Народні перекази донесли до нас історію про його сміливий напад на велике місто Косів. Але жоден з ватажків не може порівнятись із сином убогого комірника з Печеніжина – Олексою Довбушем.
Довбуш.
Відомі три дати з життя славнозвісного карпатського опришка: 1700 – рік народження Довбуша, 1738 – перша історично задокументована згадка про діяльність загону Довбуша, 24 серпня 1745 – день вбивства Довбуша.
Народився Олекса 1700 року в селі Печеніжин, що недалеко від Коломиї. Він був старшим сином селянина Василя Довбуша, настільки бідного, що він не мав навіть власної хати, а змушений був знімати комірку у заможного ґазди Гаврила Твердюка. Єдиним майном сім’ї Довбушів були вівці.
Дитинство Олекси пройшло у злиднях. Майже щороку він піднімався на полонини пасти вівці. Очевидно, що Довбуш з дитинства був свідком панської сваволі, шахрайства, насильства й знущання з боку орендарів. Молодий Олекса без сумніву не лише чув від селян та гірських пастухів про опришків, а міг і зустрічати їх на полонинах, де вони часто зупинялись, щоб відпочити та отримати інформацію про життя у долах.
З польських судових матеріалів відомо, що Олекса мав брата Івана та був одружений. В письмових джерелах вперше фігурує Довбуш у 1738 році – вже тоді він ватажок загону. Але малоймовірно, що Олекса раніше не був опришком – вибрати ватажком могли лише надійного і досвідченого вояка. Тому вірогідно, що Довбуш довгий час був простим опришком. Легенди наділяють Олексу неабиякою силою. Цілком вірогідно, що він і справді вирізнявся неабиякими фізичними даними, адже сила завжди поважалася у ватагах опришків.
Найбільше інформації про життя Довбуша можна знайти в різноманітних юридичних документах, зокрема у скаргах польських панів на Олексу і протоколах судових допитів опришків. Протоколи допитів неписьменних селян складали лихі на Довбуша польські чиновники. Пани у скаргах виставляли його дідьком із пекла. Виходить, що біографію Олекси 300 років тому виписували його закляті вороги — ясно, що робили вони це упереджено.
Чиїх батьків син?
Як свідчать збережені в архівах договірні записи, у Печеніжині Василь Довбуш (батько Олекси) винаймав комірчину в хаті ґазди Гаврила Твердюка. Через велику бідність ні хати, ні клаптя землі сім’я не мала. Зараз місце в Печеніжині, де стояв будинок Твердюка, огороджено, а на ньому встановлено пам’ятний знак.
За словами завідувач музею Довбуша в Печеніжині Івана Котіва, знайшли це місце завдяки старовинним картам села. До того ж у Печеніжині від покоління до покоління знають, яка родина на якому кутку живе. Твердюки жили в урочищі Калинник, через яке проходила дорога з навколишніх сіл до Коломиї.
На переконання історика опришківського руху Володимира Грабовецького, народився Олекса у 1700 році. У селі служба Божа досі правиться у православній Свято-Дмитрівській церкві, відомій із середини XVII століття. У ній і мав бути охрещений Олекса. Але жодного запису щодо цього в церковних книгах немає, і самих книг того часу — теж.
Могло бути, що Василь Довбуш хрестив сина вдома без попа, а не в церкві. Серед тодішніх селян це була поширена практика, бо обряд коштував дорого. А якщо батько хлопця сам був старим опришком, то він навмисне міг не звернутися до попа, бо що менше влада про тебе знає, то спокійніше ти живеш. Можливо, Довбуші оселилися в Печеніжині вже після народження Олекси. За великим рахунком, рік народження Олекси Довбуша можна вважати умовним
Чому пішов в опришки?
В опришки Олекса пішов, як і всі інші чоловіки з Прикарпаття, — через бідність. Уперше в документах поляків Олекса-опришок згадується в 1738 році. Будемо вважати, що на той час йому було 38 років. Але відомостей про те, що Олекса мав свою хату чи винаймав окреме від батьківської комірчини житло, нема. Отже, нічим він не розжився.
Українські селяни-православні були кріпаками польських панів-католиків, і поляки їх вважали за робоче бидло. Працювати на пана треба було і чотири, і п’ять днів на тиждень, були періоди, коли панщина доходила й до семи днів на тиждень! Навіть чотирирічні діти вже мусили пасти панські вівці. А ще треба було відбувати численні повинності — приміром, будувати дороги, заготовляти ліс. Платити скажені податки.
Лихварі, польські пани давали позики селянам іноді під 300 відсотків! За борги ґазди масово втрачали своє майно. І при цьому вони навіть не могли захистити свої права в суді, бо були кріпаками! Олекса пішов у опришки, бо ще з XVI століття для українців Карпат це був єдиний спосіб спротиву польській владі: не можу бути ґаздою, то не буду і наймитом.
Як випробовувалися опришки?
Ватага дуже дбала про свою безпеку, тому приймала чоловіків до гурту лише після непростих випробувань. Щоб не крали, не спокушалися на польські гроші, були спритними, витривалими. І вправно орудували барткою — бойовим гуцульським топірцем.
Через прірву перекидалася смерека з обдертою корою — так, щоб стовбур був слизький. Чоловік мусів пройти над прірвою по смереці. Не впав — отже, зможе втекти і від смоляків. Бартка для опришків заміняла шаблю. Тому для тих, хто хотів стати опришком, ватага влаштовувала випробувальний бій на топірцях.
Барткою ж перевірялися сила волі та стійкість опришка: він мав покласти розчепірену долоню на пеньок, а ватаг бив барткою між пальцями чоловіка — і не смій відсмикнути руку!
Підносили кандидату в опришки і горілки: перевіряли, чи не патякає зоп’яну язиком, чи не видасть колись у шинку опришківські таємниці. Підкидали йому гроші: як віддасть їх ватажкові — то чесна людина, а як затаїть, то такий за гроші зможе опришків видати польській владі.
Якщо Олексу прийняли в опришки, це свідчить про те, що він успішно пройшов усі ці випробування. А якщо саме він став ватагом, то справді був найкращим серед свого гурту опришків.
Згодом, коли Довбуш очолив ватагу, приймав присягу від опришків. Її слова зараз можна знайти на стенді музею в Печеніжині. «Я присягаю на цей топір вам, Дєдику, і вам, легені-братики. Ніколи не викажу, хоч би мене мучили, четвертували і палили в панській катівні. А коли б не дотримав присяги, хай мене не мине топір і ця опришківська зброя на землі і під землею».
Кого любив Довбуш?
Існує портрет Довбуша, написаний невідомим автором у XVIII столітті. Можливо, ще за життя Олекси: бачимо високого, кремезного, міцного, впевненого в собі чоловіка. Такий не міг не подобатися жінкам.
Збереглися протоколи допитів, де в опришків і селян розпитують про дружину Довбуша. Отже, вона була? Чи поляків цікавив сам факт її існування? Є письмові свідчення, що Довбуш до 38 років, поки не пішов в опришки, жив у Печеніжині. Записів про його вінчання досі ніхто не знайшов. Про його дітей узагалі ніде не згадується. Парубкував?
Хто б вінчав опришка, якби він ґаздував, якщо польська влада скрізь пильнувала на них? Хтось із чоловіків одружувався до того, як піти в опришки, але його сім’ю поляки могли постійно переслідувати. З весни до осені опришки перебували в горах, нападали на панів. Зиму вони проводили в зимівниках. Які там могли бути сім’ї? Довбуш, приміром, мав свій основний табір в урочищі Свидовець, на горі Стіг. Хоча деякі опришки на зиму поверталися додому, але найчастіше саме там їх арештовували поляки.
Якщо вірити пісням, то ледь не в кожному селі, Довбуш мав якусь любаску.
Як загинув Довбуш?
Легенди пропонують нам банальну версію: Стефан Дзвінчук підстеріг любаса своєї жінки й убив його з ревнощів. Для гостроти сюжету у своєму фільмі Олесь Санін робить брата Довбуша, Івана, убивцею, якого Стефан найняв порішити Олексу.
Олекса з Іваном разом подалися в опришки, але їхні шляхи розійшлися десь у 1739 році. Брати побилися в корчмі, Іван рубанув Олексу барткою — той став шкутильгати на одну ногу. Є версія, що Іван подався до козаків чи кудись на Перемишль. Свого брата він точно не вбивав.
Найвірогідніше, за словами історика Юрія Срайчука, було так. Польська влада давно полювала на Олексу. Селянину, який виказав би або вбив Довбуша, обіцялася просто казкова винагорода: його з сім’єю звільняли від кріпацтва й необхідності сплачувати податки. Та ще й давали значну суму грошей. Потужна спокуса.
Стефан Дзвінчук не раз видавав полякам опришків. Довбуш вирішив покарати його за це. У ніч проти 24 серпня 1745 року Олекса з кількома опришками прийшов у Космач до будинку Стефана. Штовхнув двері — Стефан вистрілив.
За опришківськими правилами важко пораненого побратима треба було добити, аби його не катували поляки. Хлопці, що прийшли з Довбушем, цього не зробили. Не занесли вони його і в гори, щоб підлікувати. Натомість привалили гіллям на околиці Космача, де його, ще живим, і знайшли поляки, яких привів Стефан.
Найімовірніше, помер Довбуш від утрати крові. Його тіло привезли з Космача в Коломию. На площі біля ратуші розрубали на 12 частин. І щоб нагнати страху на місцевих селян, розвезли ці частини по всіх Карпатах — в 11 сіл та містечок: Кути, Криворівня, Зелена, Косів, Космач, Люча, Вербіж, Чорний потік, Микуличин, Битків, Коломия. На перетині доріг, на площах забивали високі палі, а на їхніх вершечках підвішували частини тіла Олекси. А голову Довбуша, за словами Юрія Срайчука, відвезли аж до короля у Варшаву.
У судових справах не значиться, що дружина Дзвінчука була любаскою Олекси. І немає жодних відомостей про те, що опришки помстилися Дзвінчукові за вбивство Довбуша. Той усе багатів, але Бог не дав їм з дружиною дітей — нікому було залишити статки. З роками люди забули навіть, де в Космачі стояла його хата.
Скарби Довбуша
«Грошей опришки здобували небагато. Вони витрачалися здебільшого на купівлю зброї. Здобиччю ватагів була їжа, тканини, одяг, зброя, посуд — возити це все за собою було обтяжливо. Що не роздавали людям, не залишали для власних потреб — те закопували в землю “на потім”». Через це і виникли численні легенди про скарби Довбуша», — говорить директор музею Довбуша в Івано-Франківську Юрій Срайчук.
Коли поранений Довбуш стікав кров’ю в Космачі, поляки привели до нього священника — сподівалися, що під час сповіді Олекса розкаже, де заховані опришківські скарби. Але Довбуш сказав, що сповідався перед тим, як пішов у опришки, тож більше не буде, а скарбами його скористається земля, а не люди.
Чому пам’ятають саме Довбуша?
До Довбуша опришки віднімали добро у багатих для себе — і тим обмежувалися. А Довбуш діяв справедливо. Відбирав добро тільки у глитаїв, які найбільше утискали селян. Він роздавав панське добро і гроші бідним людям на ґаздування, допомагав найбільш нужденним. Знищував боргові книги, карав лихварів.
Зазвичай опришки вчиняли кілька нападів на панські маєтки за рік — щоб забезпечити себе грошима, харчами, різним ужитковим добром на тривалий час. А Олекса за 7 років, поки був ватагом опришків, здійснив понад 40 вдалих походів проти панства по всьому Прикарпаттю. Опришки нападали невеликими мобільними загонами і швидко тікали — цю тактику, до речі, у них переймуть вояки УПА.
Опришківський рух за Довбуша набув такого масштабу, що коронний гетьман Потоцький мусів випустити спеціальний універсал, який під страхом жорстокого покарання забороняв селянам допомагати опришкам.
Королівська Варшава навіть виставляла проти Довбуша кількатисячні загони своєї регулярної армії. Але даремно! Ніколи Довбуш не був розбитий польськими смоляками. Жодного разу не змогли поляки притягнути його до свого суду.
Опришки, за часів Довбуша зокрема, ніколи не висували жодних політичних і державницьких вимог. Можливо тому, що майже всі були неосвіченими селянами. Вони навіть із кріпацтвом мирилися. Єдине, чого прагнули — аби польські пани не дерли з них три шкури.
Так, частина опришків ішла в козацькі загони, але, на жаль, не стала силою в національно-визвольній війні, яку вели козаки. А Довбуш не став політичним лідером, як Хмельницький чи Мазепа. Був радше українським варіантом літературного Робіна Гуда — народний оборонець із великої дороги.
 |
| Пам’ятник Довбушу у Печеніжині |
Роман Маленков, Майя Орел
Колаж Василя ГЕРЕЯ
Розміщення цієї публікаці на інших сайтах без відкритого активного посилання
на “На скрижалях” заборонено.
