Постать українського письменника, перекладача, поета, який тяжів до модернізму, режисера, актора, громадсько-політичного діяча, театрознавця Миколи Кіндратовича Вороного багатогранна і трагічна. Він народився 24 листопада 1871 року на Катеринославщині (нині Дніпропетровська область). Через пів року батьки переїхали на Харківщину, де й минули дитячі роки майбутнього поета.
Найближче родинне оточення М. Вороного – дід Павло Денисович, батько Кіндрат Павлович та мати Олімпіада Дмитрівна, мали глибокий і багатогранний вплив на майбутнього поета-лірика, культурного і громадського діяча. Його батько – К. П. Вороний, походив з кріпаків, був ремісником, дуже завзятим і наполегливим. Поет згадував: «батько мій був міщанином, з натурою, повною ініціативи, – дуже часто міняв професії (ремісник-шапочник, залізничник, дрібний купець, член міщанської управи і т. п.), а мати – О. Д. Колачинська, походила з шляхетного роду.
Діда Павла по-вуличному кликали «Уланом», тому що 25 років він прослужив у війську в уланському полку, сформованому свого часу з «недобитків гайдамаків» і цілком міг бути сином гайдамаки, забраного до того полку. Він розповідав історії про «запорожців», яких нібито бачив на власні очі. Дід говорив чистою й крутою українською мовою. Помер Павло Денисович, «мавши десь під 100 літ, крепкий, міцний дід, носив свитку або чумарку, жив з конем на стайні (він візникував). Отже, інтерес і замилування юного Миколи українською «національною стихією», які він проніс у душі впродовж усього свого творчого життя, ішли насамперед від діда Павла Денисовича.
 |
| Микола Вороний |
Родина матері Олімпіади Дмитрівни Колачинської-Вороної мала «шляхецько-духовне походження» і походила від Прокопія Колачинського, відомого освітнього діяча, що був у 1697-1702 рр ректором Києво-Могилянської духовної академії й «ретельним сіячем освіти, виконачем освітніх планів гетьмана Івана Степановича Мазепи». Тож мати мала кращу, ніж батько, освіту «вчилась, як панночки того часу, в якомусь монастирі», любила читати. Вона й навчила сина початкової грамоти, а згодом відвела його, семирічного, у день св. Наума до початкової школи. Проте навчання материне і шкільне було російською мовою, що не викликало в дитини особливого зацікавлення. Письменник зазначає, що «пам’ятає ту книжку», з якої мати вчила його, а саме – «Золотую грамоту». Книжка містила окремі «оповідання про російсько-турецьку війну», які особливо вражали дитячу уяву. Мати мала на душу Миколи колосальний вплив своїми казками, а особливо – піснями, яких співала з незвичайною чулістю й сльозами («Ой ішов чумак з Дону», пісень на традиційну в українському фольклорі козацьку тематику, тому не випадково, ще в початковій школі, першою самостійною поетичною спробою Миколи був вірш про якогось козака на коні. У мовному середовищі, де виростав і формувався майбутній письменник, «панував русько-український жаргон, проте національна стихія, у вдачі й у вимові, опанувала всю мою істоту».
Подальшу освіту майбутній поет здобував спочатку в Харківському, а далі в Ростовському реальних училищах, а згодом – у гімназії в Ростові-на-Дону. Навчаючись у Харківському училищі Микола Вороний почав писати перші вірші. У 1893 році він надрукував вірш «Не журись, дівчино»:
«Не журись, дівчино, в тугу не вдавайся,
На свою недолю ти не нарікай;
В серці май надію, з нею сподівайся,
Що на землю прийде той жаданий рай.
Що, втомившись, люди в боротьбі кривавій
Здіймуть очі вгору за пролиту кров,
Кинуть чвари, заздрість і думки лукаві,
В світі запанують правда і любов.
Жінка, що в знесиллі тихою ходою
Рівності і волі мала добувать,
Наче янгол божий, чистою рукою
Серцем чоловіцтва буде керувать!
Годі ж, не журися, кинь свої вагання,
Стань в пригоді людям бідним і сліпим
І на людське лихо, сльози і страждання
Озовись серденьком чулим і живим.
І під стогін вітру, бурі і негоди
В лютій колотнечі завжди пам’ятай,
Що, втомившись, люди забажають згоди
І на землю прийде той жаданий рай».
Хлопець зачитувався Майн Рідом, Жюлем Верном, Вальтером Скоттом, а також громадянською поезією Некрасова, Нікітіна і Надсона, згодом і забороненими творами Тараса Шевченка, з якими вже не розлучався ніколи. Під безпосереднім впливом «Кобзаря» Т. Шевченка, «з котрим носився, і їв, і спав із ним укупі», палко захоплений «суворо революційною музою Шевченка в його заборонених віршах «Сон», «Кавказ», «Царі», М. Вороний з головою поринає у вир громадської діяльності та «революційного» змагання.
Ще перебуваючи в Ростові, він сходиться із групою «народовольців», займається соціалістичною пропагандою, через що двічі потрапляє до в’язниці й перебуває під «гласним надзором» поліції «без права вступу до вищих шкіл» і під забороною в’їзду «до столиць і університетських міст» Російської імперії.
Приблизно на цей же час припадає ближче знайомство М. Вороного з театральним мистецтвом українських труп, що справило на нього величезне враження й посіяло певне сум’яття в його «народовольських» поглядах. М. Вороний згадує, що «Шевченків «Кобзар» і український театр розпалили в мені національну стихію й розбудили національну свідомість. Я мріяв «іти в народ», але… в український народ». Юний М. Вороний намагається осмислити і впорядкувати свої соціально-політичні погляди й переконання, поєднати соціалістичні гасла з націоналістичними.
Приїхавши таємно на якийсь час до Харкова, М. Вороний вступає до «Братства тарасівців» (1893), а пізніше, уже повернувшись із-за кордону, приєднується до Революційної української партії, що стала ідейною спадкоємицею «тарасівців» та бере участь у «Літературній секції» УСДРП (разом із Михайлом Коцюбинським і Ларисою Косач). Очевидним стає доволі поверхове сприйняття М. Вороним політичних стратегій цих організацій. Натомість він безоглядно занурюється в стихію підпільно-радикальної діяльності, що захоплювала своєю таємністю, ризиками, небезпеками та й загалом усією атрибутикою героїчної романтики. Власне, і сам Вороний із гумором зауважував: «мушу одверто признатись, що, перебуваючи в лавах укр[аїнської] соц[іал]-демократії і беручи чинну політичну участь як актуальний член її (на партконференціях, з’їздах і в праці на місцях) я серйозним партійним робітником не міг і не вмів бути, і товариші, жартуючи, звали мене «брудним есдеком» за те, що я нерідко «нарушав кодекси» партії екстравагантними виступами і вчинками… Така вже вдача поетична». Сам письменник, усвідомлюючи хисткість своїх «соціалістичних» переконань, відверто зізнавався, що «національний елемент був у мені завжди дуже сильний, крім свідомості, він превалював у мені як поетична стихія. Тому й не дивно, що, незважаючи на свої революційні настрої (в яких я теж найперше шукав поезії), я раз у раз горнувся до різних націоналістичних українських організацій».
 |
| Братство тарасівців |
Захоплення народництвом, а згодом – соціалістичною ідеологією, не знищило внутрішнє релігійне сприйняття світу поета: «Коли я штучно і поверхово знищив свій релігійний світогляд (головно осміяв обрядову церкву, лишившись вірним Христовій моралі), я почув себе відірваною від Бога і від всесвіту малесенькою порошинкою, яку жене по світах зловісний вітер». У цьому глибокому духовному конфлікті прозирає підсвідоме прагнення М. Вороного під впливом новітніх філософій та ідеологій поєднати у своїй свідомості апріорі несумісні поняття та ідеали, що неминуче призводить митця до внутрішнього роздвоєння: «…десь попід ґрунтом наукового соціалізму (історичного матеріалізму) я таїв у собі глибоко на дні якесь релігійне почуття чи релігійне сприйняття світу, а разом з тим марив про Ніцшевого Übermensch’а! – горду надлюдину, що відкидає рабську науку християнства, в той же час лишаючись в моральній істоті своїй все ж таки християнином і скрайнім гуманістом». Цей могутній духовний імпульс ішов насамперед від його матері: «Треба згадати, що з дитинства, під впливом матері я був дуже релігійним (поезія молитви своєї власної, щасливі неосяжні мрії про Царство Боже, там десь поза небесними сферами, де ввижаються якісь прозороізумрудні сади в блакитній імлі і вчуваються співи серафимів)». Саме мати викохали в синові його поетичну душу естета, яка згодом озветься вишуканою й тонкою настроєвою лірикою.
Кількорічне перебував під наглядом поліції і заборона на навчання у вищих навчальних закладах, приводять письменника до думки – виїхати до Болгарії, вступити до Софійського університету і зустрітися з Михайлом Драгомановим. У своїх спогадах про Франка Вороний писав, що його «манила й Європа, а головне таємнича постать «властителя дум» радикальної, соціалістичної молоді – проф. Михайла Драгоманова. Від нього хотілося набути наукового знання і з його ближчою допомогою виробити й скласти свій політичний світогляд… була думка, погостювавши у Галичині, махнути до Софійського університету і, ставши перед очі Михайла Петровича, чемненько попрохати: «Будь ласка, батьку, зробіть з мене людину». Але не судилось. У день мого приїзду до Львова увечері наспіла телеграма, що Драгоманов помер».
У 1895 році Микола Вороний виїхав за кордон. Навчався спочатку в Віденському, а потім у Львівському університетах на філософському факультеті. У Львові зблизився з Іваном Франком, який справив великий вплив на формування світогляду, літературно-естетичних поглядів молодого поета. Допомагав І. Франкові у виданні газет «Громадський голос» і «Радикал», деякий час був неофіційним редактором журналу «Зоря». Працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства імені Шевченка, був співробітником журналу «Життє і слово». Пізніше обіймав посаду режисера театру «Руська бесіда», а протягом 1897-1901 рр був актором труп М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших. У долі М. Вороного були тривалі періоди змагань двох покликань: літературного і театрального.
 |
| Микола Вороний та Василь Стефаник |
За умов Російської імперії кінця ХІХ – початку ХХ ст. театр був чи не єдиною трибуною, звідки ширилась українська думка, лунало українське слово. «Український театр зробив на мене колосальне враження. Одне слово – Шевченків «Кобзар» – і український театр розпинали в мені національну стихію й розбурхали національну свідомість», – писав митець. З 1897 по 1901 рік поет мандрує українськими та російськими містами, виявляє масу енергії та ініціативи. Специфіка театрального жанру мала свої «тіньові сторони». М. Вороний зазначав що «перебування на сцені, кочовий спосіб життя і вічне напруження й подразнення вкінець зруйнували мою нервову систему».
Зрештою, у 1901 році Вороний тимчасово залишає сцену і переходить на державну службу. Служив в установах Єкатеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова та всюди брав активну участь в політичному житті. В Одесі він приєднався до української студентської громади, заснував літературну спілку. Своє неповторне мистецько-естетичне сприйняття й усвідомлення поезії М. Вороний відверто декларує та палко відстоює у відкритому листі програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, «який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур», опублікованому 1901 р. в Літературно-науковому віснику, і у своїх програмових віршах «Краса!» та «Іванові Франкові (відповідь на його Посланіє)»:
«І хто Поезію – царицю
Посміє кинуть у в’язницю?
Хто вкаже шлях їй чи напрямок,
Коли вона не зносить рамок?
В ній всі краси кольори сяють,
В ній всі чуття і змисли грають!..»
Та й не тільки в поезії, а й у переважній більшості сфер своєї діяльності М. Вороний свідомо виявляв себе як «піонер»-новатор, пропонуючи нетрадиційні шляхи, принципи, погляди, перспективи, декларуючи нову модерністську естетику.
У 1903 році Микола Вороний упорядкував і видав літературно-художній альманах «З-над хмар і долин», де репрезентував поетів і прозаїків Галичини, Буковини та Наддніпрянщини кінця XIX – початку XX ст.: А. Кримського, М. Старицького, Б. Грінченка, М. Коцюбинського, Г. Хоткевича, О. Кобилянську та ін. В альманасі об’єктивно представлені різні художні течії : реалістичні, символістичні, імпресіоністичні. Завдяки цьому видання стало помітним літературно-естетичним явищем в історії української літератури на зламі двох віків. У цьому ж альманасі було надруковано окремі вірші під заголовком «Мандрівні елегії», присвячені синові драматурга і актора І. К. Карпенко-Карого (Тобілевича) Юрію Тобілевічу з циклу «Елегії». В антології «Українська муза» (1908) цикл уже складався з трьох груп віршів : «Мандрівних елегій», «Весняних мелодій» і триптиха «Осокорі» (1903), який об’єднує поезії : «Мов зібралися юрбою …», «Мені вас жаль, осокіри…», «Чи ж на довгий час …» і в такому складі передруковувався в усіх наступних виданнях.
Навесні цього ж року Микола Вороний прибуває до Києва на з’їзд громадівців як делегат Одеської «Старої громади». Тут він знайомиться з Вірою Миколаївною Вербицькою.
Після цієї зустрічі душа поета співала «гімн щасливого кохання». Вони одружуються. Деякий час молода родина живе в Одесі. Михайло Коцюбинський докладає чималих зусиль у пошуку в Чернігові посади для Вороного, але це вдається не відразу. Незабаром закохані поселилися в Чернігові, де 18 березня 1904 року народжується їхній син Марко. Хрещеним батьком хлопчика стає Михайло Михайлович Коцюбинський, про що свідчить відповідний запис у метричній книзі Катерининської церкви 25 квітня (старого стилю) 1904 року. Тепло родинного затишку зігріває душу Миколи Вороного. Особлива магія старовинного міста і власні емоції, пов’язані з чарівною природою Лісковиці, де живе родина коханої, надихають М. Вороного на творчість.
Микола Кіндратович займається перекладами, пише оригінальні поезії, працює в Чернігівському літературно-артистичному товаристві, відкриває приватні театральні курси, бере участь як актор у підготовці вистав у Народному театрі. Ще у Чернігові займався «соціал-демократичною пропагандою серед молоді, організувавши … гурток з гімназистів і семінаристів. У числі їх бував і Павло Тичина, котрий і перші свої поетичні кроки робив під моїм керівництвом». Бере участь у «Літературних суботах» Михайла Коцюбинського.
Однак тихого сімейного життя, якого Микола Вороний так прагнув під час акторських мандрів, не вийшло. Уже через рік сім′я розпалася. Зрада «розірвала в шматки найніжніші квітки, найсвятіший огонь погасила» («Зрада»). Розуміючи, що в стосунках з колишньою коханою «все пішло намарне», все вже зруйновано й колишнього не повернути, поет не може її забути, бо «біль буяв, як чад похмілля». Час минає, але душевні страждання продовжують пекти – саме такий мотив розгортається у вірші «Ні, не забув…». Та вже в наступній поезії – «Нехай і так» – автор від імені ліричного героя намагається переконати, що навіть нещаслива любов своїм болем очищає людину:
 |
| Віра Миколаївна Вербицька з сином Марком |
«Бо на вогні, що палить мої груди.
Згорить і ця любов.
Кайдани упадуть.
Зітреться а слід колишньої полуди,
І ясний, тихий світ мою осяє путь».
Останній вірш циклу «Finale» завершує «ліричну драму» і поета, і його героя. Душевна рана від розриву з дружиною не гоїлася ще й через те, що з нею лишився улюблений син Марко. У листі до О.І. Білецького Микола писав, що «тоді ж, доведений до розпачу, я хотів позбавити себе життя: розпалив грубу і затулив комин, а сам положився спати; коли чад наповнив хату і став душити мене, я в кошмарі почув крик дитини, мого малого синка, що лишився при жінці. Якась сила підхопила мене, штовхнула в двері, що не були щільно зачинені, і я впав на сніг, де пролежав довго, доки не стямився, після чого освіжив хату. Це коштувало мені гарячки і перестуди». Події нещасливого кохання вилилась у віршах, сповнених невимовного болю, відчаю, глибокого страждання і водночас віри в силу світлого людського почуття.
«О, не минай!.. Перед тобою
Схиляюсь я мов пілігрим,
Що перед брамою святою
Стоїть у захваті німім.
Дивлюсь в лице твоє кохане,
Читаю відповідь в очах, –
І, наче квітка, в’яне, в’яне
Мій поцілунок на устах». (1906)
Згодом стосунки з Вірою потеплішали, у 1908 році жінка народила колишньому чоловікові другого сина, Дмитра. Але до колишніх гармонійних відносин пара все ж таки не повернулася. Переживання, викликані сімейною драмою, вилилися в поетичні рядки. Вороний пише цикли «За брамою раю», «Разок намиста», котрі стали визначними зразками інтимної лірики в українській літературі ХХ ст..
 |
| Микола Вороний і Михайло Коцюбинський |
Драматична історія кохання, що розгорталася у Чернігові, закінчилася 1910 року, коли М. Вороний виїхав до Києва. Під кінець перебування в Чернігові у поета ускладнилися стосунки з М. Коцюбинським, про що свідчить дарчий напис 1912 року на збірці «Ліричних поезій» (1911): «Вельмишановному Михайлові Коцюбинському на спомин колишніх добрих відносин». У Києві він був актором у театрі М. Садовського, викладав дикцію і мелодраму в театральному училищі, працював у релігійно-філософському товаристві, пише рецензії на театральні вистави, статті про театр і драматургію. Тут же застає його звістка про Лютневу революцію 1917 року в Петрограді, яку він привітав і яка захопила його своїм масовим ентузіазмом, свободою слова, в тому числі найдорожчого йому українського… В автобіографії поет писав, що в революції 1917 року «я брав дуже енергійну участь, особливо на початку (при моїй участі організовувалось перше ядро Центральної Ради), влаштовував мітинги…». Але Жовтневу революцію поет не прийняв, бо був проти кровопролиття та братовбивства.
На думку митця, епоха вимагала пошуків нових форм і шляхів у поезії, написання творів, де «було б хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів би того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю недосяжною красою, своєю незглибною таємничістю». Саме в цей час він створив глибоко патріотичний вірш «За Україну!», який став справжнім народним гімном борців за волю Батьківщини.
На початку 1917 року українські січові стрільці стояли на позиціях під селом Куропатники на Тернопільщині. Позиції з ворожою царською армією були настільки близькими, що українці з обох армій могли контактувати одні з одними. Прямого спілкування, звісно, було мало, але тогочасною українською пресою вояки обмінювалися дуже активно. Це було масовим явищем на той час. Внаслідок такого взаємообміну новинами політичними, культурними і літературними, до стрільців потрапив цей патріотичний твір, сповнений віри у здійснення віковічних прагнень народу до соціального й національного визволення та розбудови незалежної держави. Вірш було опубліковано в часописі «Народна воля», який пропагував ідею самостійної України і швидко став популярним по обидва боки Дніпра. За кілька місяців текст надрукували в Календарику для січових стрільців:
«З огнем завзяття
Рушаймо, браття,
Всі вперед!
Слушний час
Кличе нас –
Ну ж бо враз
Сповнять святий наказ!
За Україну,
За її долю,
За честь і волю,
За народ!
Ганебні пута
Ми вже порвали
І зруйнували
Царський трон,
З-під ярем
І з тюрем,
Де був гніт,
Ми йдем на вільний світ!
За Україну,
За її долю,
За честь і волю,
За народ!
О, Україно!
О, рідна Ненько!
Тобі вірненько
Присягнем.
Серця кров
І любов –
Все тобі
Віддати в боротьбі!
За Україну,
За її долю,
За честь і волю,
За народ!
Вперед же, браття!
Наш прапор має,
І сонце сяє
Нам в очах!
Дружний тиск,
Зброї блиск,
В серці гнів
І з ним свобідний спів:
За Україну,
За її долю,
За честь і волю,
За народ!» – таке творче кредо М. Вороного-патріота.
Вірш «За Україну!» настільки щиро передавав почуття автора, що композитор Я.Д. Ярославенко поклав її на музику.
Пісня-марш міцно ввійшла до репертуару багатьох тогочасних військових з’єднань українців: і галичан, і наддніпрянців. Вона виконувалася і виконується на урочистостях української громадськості. З часом оригінальний текст дещо видозмінився, й композиція стала також відома під назвою «О Україно, люба ненько».
Протягом 1911-1917 pp поет видав збірки поезій:
«Ліричні поезії» (1911) – її вірші були сповнені музикальності, свіжості образів; «В сяйві мрій» (1913) – поет іде шляхом певної естетизації, самозамилування ліричного героя; «Євшан-зілля» (1917) – поезії наповнені духом нескореності та боротьби за свободу.
Отже, восени 1917 року М. Вороний стає одним із засновників Української Центральної Ради, першим директором і режисером «Національного театру», який відкрив своєю постановкою «Пригвожденних» В. Винниченка. Знання і досвід передавав талановитій молоді, викладаючи у мистецько-театральних навчальних закладах Києва, Львова, Харкова. «Були перспективи вступити до уряду, я поздержався, захоплений театральним хаосом». «Далі: голод, морози, пайки і ускладнення моєї хвороби – неврастенії кишок», – пише митець.
Після загибелі УНР (Української Народної Республіки) М. Вороний не сприйняв радянської дійсності та емігрував за кордон у 1920 році. Жив у Варшаві, де працював старшим аташе з правами радника при уряді УНР, налагоджував зв’язки з культурними колами Польщі. Тут він зблизився з польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом, але довго жити на чужині не зміг і невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені Миколи Лисенка, деякий час був директором цієї школи, видавав театрознавчі та мистецтвознавчі книги.
У 1926 році радянський уряд дозволив Миколі Кіндратовичу повернутися на Батьківщину. Поет активно займався літературною діяльністю, зблизився з П. Тичиною, М. Рильським та іншими письменниками новітньої літератури. Спочатку він живе в Харкові, працює завідуючим літчастиною в оперному театрі, викладає на кафедрі художнього читання Харківського музично-драматичного інституту. Здавалося, що після тривалих мандрів, матеріальних злигоднів, поневіряння на еміграції, настали роки відносно спокійного життя і творчості. Але поет постійно натикається на замасковані й відкриті капкани. У тодішній пресі його творчість розглядалася в основному у вульгарно-соціологічному трактуванні, йому закидали «модернізм» і «буржуазність». Пізніше М. Вороний переїздить до Києва і з 1928 року працює у Всеукраїнському фотокіноуправлінні та «Укртеатркіновидаві», пише статті, кіносценарії, перекладає лібретто.
У Харкові 1929 року, за участю І. Лизанівського, було видано останню прижиттєву збірку М. Вороного «Поезії». Збірка планувалася як ювілейне видання до 35-річчя творчої діяльності поета, але публікація її затрималась через цензуру. Завдяки І. Лизанівському, який підготував і подав у збірці бібліографію творів Вороного і критики про нього, була найповнішим прожиттєвим виданням лірики поета і охоплювали майже всю поезію, написану ним. Цю збірку можна розглядати і як мистецьку єдність: художнє оформлення, передмова О. І. Білецького, збереження такого важливого і характерного для поета поетичного дійства, як циклізація, все це відображало той артистичний естетизм, носієм якого в українській літературі був саме М. Вороний.
У 30-ті роки він не вів ніякої політичної, а тим більше антидержавної діяльності, був уже людиною похилого віку. Однак і його не оминула хвиля репресій. 1934 року було розпочато попереднє слідство у справі М. К. Вороного, якому інкримінувалася «контрреволюційна діяльність». Під час допиту він рішуче заперечував висунуті обвинувачення. З нього взяли підписку про невиїзд. Цього разу поет уникнув ув’язнення.
 |
| Микола Вороний із сином Марком, 1920-ті рр. |
Але 31 березня 1934 року Миколу Кіндратовича було засуджено до заслання у Казахстан. Не маючи надії на повну свободу, хворий поет просив визначити місце заслання десь ближче. Несподівано над ним зглянулися й замінили трирічне заслання в Казахстан висилкою на той же термін – із забороною проживати в Україні, Білорусії, Московській та Ленінградській областях. Отже, М. Вороний змушений був жити у Воронежі, пізніше – у Бежиці.
Останній акт трагедії М. Вороного зафіксовано в архівній слідчій справі № 3945. Ця справа Одеського УНКВС була групова. Як і всіх, хто проходив за цією справою, (12 селян Глиняного та інших сіл), М. Воронового було заарештовано «за участь у контрреволюційній військово-повстанській організації». Обвинувачення були вигадані й неконкретні. Син Марко прагне добитися помилування, але його звинуватили в націоналізмі, заарештували й відправили на Соловки. Усім тринадцятьом винесли вирок – «розстріляти», який було виконано 7 червня 1938 року о 24.00. Хоча в деяких джерелах можна знайти інші дати і причини смерті М. Вороного, наприклад, «Помер М. Вороний у 1942 році в окупованій гітлерівськими загарбниками Воронезькій області» або «Помер М. К. Вороний 1940 року, місце і причина смерті невідомі». Архівні ж документи КДБ дозволяють точно визначити, що Вороний дійсно проходив по груповій справі з традиційним для того часу формулюванням «за участь у контрреволюційній військово-повстанській організації» і 29 квітня 1938 року особлива трійка при НКВС Одеської області розглянула «справу тринадцятьох» і всім винесла вирок – «розстріляти».
1989 року М. Вороного, за клопотанням Спілки письменників України, було реабілітовано.
Після реабілітації М. Вороного світ побачили такі його книги: «Вибрані поезії» (1959), «Твори», «Театр і драма» (1989).
Отже, впродовж життя М. Вороний, з енергією та ентузіазмом, до яких лише справ не брався: політична пропаганда (соціалізм, марксизм, націоналізм), громадська діяльність («Стара громада», «Братство тарасівців», РУП, УСДРП), чиновницька служба в різних установах, редакційна робота («Житє і слово», «Громадський голос», «Радикал», «Зоря»), режисерська (галицько-руський театр товариства «Руська бесіда», Національний зразковий театр), акторська (трупи М. Кропивнцького, П. Саксаганського, М. Садовського та ін.), видавнича (Одеська Літературна Спілка, альманах «З-над хмар і з долин»), педагогічна (театральна школа театру М. Садовського, українська драматична школа при Музичному інституті імені М. Лисенка, Харківський музично-драматичний інститут), мистецтвознавча (театр, малярство, музика, література), театрально- та літературно-критична, публіцистична, перекладацька та письменницька діяльність (поетичні збірки).
Талановитий поет-лірик у своїй творчості використовував різні жанри: сонети, октави, рондо, тріолети, станси. Він розумів, що поетичне слово повинно служити народові, захищати його ідеали, вселяти віру і надію, творити красу. Вороний виступав за життєствердне мистецтво, яке окрилює людину, допомагає вистояти у найтяжчі періоди випробувань. Лейтмотивом його багатогранної творчості є образ рідної землі, поневоленої України. Головне його прагнення – бачити народ отчого краю вільним і щасливим.
Серед псевдонімів М. Вороного були – Арлекін, Віщий Олег, Homo, Sirius, Кіндратович, Микольчик. Криптоніми – М.В., К-ич М., М-У-ко та інші.
Микола Вороний вірив у світле майбутнє України. «Нехай наша нація, наш народ український увійде в ряди справді культурних народів, нехай сей народ буде високоморальний, гуманний, благородний і духовно красивий. Нехай інші народи, дивлячись на те, з почуттям високої пошани промовлятимуть слова «Україна», «українці», – ось заради чього він жив.
На вшанування пам’яті М. К. Вороного його іменем названо вулиці в Дрогобичі, Івано-Франківську, Калуші, Львові, Одесі, Рівному, Чернігові, Києві. Архів Вороного зберігається в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка АН України.
Колаж Василя ГЕРЕЯ
Розміщення цієї публікаці на інших сайтах без відкритого активного посилання
на “На скрижалях” заборонено.
