Олімпійські таємниці, смертельна поїздка, відьмацький узвар – 5 книг, які спантеличують і вражають


Всі книжки у цій добірці – суцільний адреналін і бажання якнайшвидше дочитати історію до кінця. Утім, автори не поспішають розкрити інтригу і одразу виявити всіх негативних героїв. Іноді для цього треба пройти карколомний шлях – від детективного початку, містичного розвитку подій, аж до катарсису в фіналі.

Голлі Джексон. Виживуть п’ятеро. – Х.: Ранок, 2024

За сюжетом цієї карколомної історії, на весняні канікули Ред Кенні вирушає в автоподорож із цікавою компанією: найкращим другом, таємним коханням, старшим братом, його ідеальною дівчиною, однокласником і… вбивцею… Їхній фургон застрягає десь в глушині лісів Південної Кароліни без GPS-сигналу. Тож спочатку у них на телефонах пропадає сигнал, і вони не можуть відстежувати своє просування. Потім вони збиваються з курсу, повертають не туди і опиняються десь у лісі. Вийшовши з фургона, хлопці виявляють, що всі чотири колеса проколоті. Але це півбіди. Хтось починає вести по них стрілянину. Хлопці ховаються в трейлері, де виявляють рацію, за якою снайпер повідомляє їм, що один із них знає якийсь секрет, який злочинець хоче дізнатися. Поки вони не розкажуть цей секрет, трейлер їм залишати не можна, інакше їх снайпер застрелить. Отже, хтось заманив їх! Хтось, хто жадає вбивати! Шестеро мають з’ясувати, хто з них — мішень і хто брехун, і хто вбивця. Таким чином, весела поїздка обертається смертельно небезпечною у цьому захоплюючому молодіжному трилері від автора всесвітньо відомого бестселера «Хороших дівчат не вбивають». «Один зойк. Один крик. Один болісний спазм у грудях Ред. У тій неозорій пустці їх двоє. Двоє снайперів. Дві гвинтівки. Дві червоні цятки. Ні, цього не може бути. Усе мало бути не так. — Усередину, Олівере! — закричала Рейна. — Залазь усередину! — її голос відчайдушно намагався обігнати палець на спусковому гачку. Олівер просунув голову всередину та вкотився в салон, падаючи на водійське сидіння і влітаючи в Медді, котра впала на Рейну. Дівчина похитнулася, штовхаючи Ред. Та перечепилася через Артурові ноги, але він спіймав її, підхопивши під пахви твердими руками. — Затягніть фіранки, — знову прорізав вуха Ред крик Рейни. — Затуліть вікна!»

Наталя Місюк. Мова. Таємниці відьом. – К.: Видавничий дім «Mamino», 2024

Головний цієї історії знайомиться з чотирма чарівними відьмами, котрі варять в казані слова, переживає захопливі пригоди, потрапляє в халепи, робить несподівані відкриття про мову й життя загалом. Хоча потрапив він у це чарівне місто з не надто казкових причин. Так само, як авторку книжки, з рідного дому його вигнала війна. Хто він насправді? Дізнатися можна поступово, знайомлячись щ особливостями української мови – чому, власне, й присвячена книжка. Так само основою цієї історії став особистий досвід Наталі Масюк, кримки, яка 2014 року залишила півострів, переїхала до Львова і почала розмовляти й писати українською в побуті, роботі й творчості. Цікаво, що авторка вибрала саме ті теми, які містять головні граматичні відмінності української та російської мов. Крім того, тут цілий букет мовних особливостей – і множина іменників, і ступені порівняння прикметників, і пестливі форми імен, і відмінки – родовий, знахідний кличний. І все це обов’язково кудись веде – як не додому (бо наш дім – це насамперед наша мова), то точно до розвитку сюжету цієї фентезійної історії. «Що далі? Бігти лісом уночі? – міркує наш герой. – Бррр…. Від самої думки мені стало якось моторошно. «Мурмураре, зберися!» — сказав я собі і згадав, що мушу сфокусуватися на головному: повернутися до Івана та Мами. Тож я чекав на будь-яку інформацію стосовно шляху до них. Відьми щойно згадали Київ, можливо, скоро загадають і про дорогу до нього. — Моя черга? — запитала Третя. — Тільки я вигукувати не буду, з вашого дозволу. — Але ж подумки будеш? — уточнила Четверта. — Подумки — обов’язково. У мене «осінь», «матір», «тінь» та «сіль». Я спробую додавати «-е». І, щоб заощадити час, — вона прикрила рот рукою та солодко позіхнула (я миттєво зробив те саме), — я одразу змінюватиму слова всередині, якщо так краще звучатиме. «Осене», «матере», «тіне», «соле». — Ніби добре. Нехай буде так. Година вже пізня, час би й закінчувати».

Геннадій Ніколайчук. Спорт поза політикою. – К.: Саміт-Книга, 2024

Автор цього актуального дослідження, який зараз перебуває на службі в ЗСУ, незайвий раз нагадує про те, що сьогодні ми стаємо свідками унікальних історій, за якими стежимо в режимі реального часу, оскільки Олімпійські ігри в Парижі (2024) – наочний приклад впливу політичних рішень на спорт і спорту на політичні ігри. Що ж до самої книжки, то «Спорт поза політикою» Геннадія Ніколайчука – незвичайне, цікаве і багатопланове видання, в якому значну увагу приділено питанням взаємозв’язку спорту й політики, починаючи з античних часів і закінчуючи сучасною (пост)ковідною епохою, що накрила всю нашу земну кулю. Книга складається з 16 глав, кожна з яких має ілюстративний матеріал, що переносить уяву читача в конкретну спортивно-політичну реальність, формуючи чітку й об’єктивну картину того, що відбувається. Причому аж до нинішніх, «скандальних» часів. «46-й президент США Джо Байден, звичайно, найменше хотів у перший же день у Білому домі нажити собі ворогів у спортивному середовищі, – згадує автор. – В день своєї інавгурації він підписав указ «Про запобігання та боротьбу з дискримінацією на основі гендерної ідентичності та сексуальної орієнтації»274. Указ забороняє дискримінувати трансгендерів у повсякденному житті, відкриває для них дорогу для служби в армії та інших цивільних благ і обов’язків. Здавалося б, до чого тут спорт? Але в указі йдеться, зокрема, що будь-яка школа чи коледж, яка отримує державне фінансування, зобов’язана допустити до змагань серед дівчат представників біологічної чоловічої статі, котрі ідентифікують себе як жінки. А якщо ні, то навчальному закладу загрожують санкції аж до позбавлення фінансування». Що ж до українських реалій, то автор нагадує, що ми є не лише свідками – сьогодні маємо змогу самим впливати на хід історії за допомогою ідеї спортивної дипломатії. І як ніколи актуально стоїть питання створення «Інституту спортивних дипломатів», застосовування креативних кейсів, що об’єднували б спорт, лідерів думок та державних очільників для впливу на зовнішню політику. А також використання спорту як потужного інструменту під час воєнних дій.

Фредерік Меннінг. Інтимні місця Фортуни. – К.: Центр учбової літератури, 2024

Історії культури відомі факти переписування подій у відомих творах сучасності. Причому в різних галузях, з кінематографічними включно. Переписувалися літературні та образотворчі сюжети, знімалися фільми з неоковирними фіналами світової історії, популярними ставали альтернативні версії епохальних подій – від Другої світової в «Безславних виродках» до (уникнення) вбивства Шерон Тейт в “Одного разу в Голівуді”. Майже так само у цій книзі, де автор нібито дотримується лінійного (історичного) сюжету, але, як і кожен мистець, не може не запропонувати свій власний погляд на історію. Чи є це ревізія подій, а чи авторська інтерпретація того, що для кожного нового покоління вимагає інакшого підходу та коментарів? Чи це правда, а чи історія, яку можна переписати? У будь-якому разі, перед нами своєрідний звіт про події на ділянці фронту біля річок Сомма і Анкр у другій половині 1916 року. Усе розказане тут відбувалося насправді, однак конкретні персонажі – плід уяви автор. “Під час роботи над їхніми діалогами і роздумами мені часом здавалося, що в голові моїй лунають голоси привидів із минулого, – звіряється він. – Їхні думки й судження неминуче виходять упередженими й необ’єктивними, але так уже виходить, що упередженість і необ’єктивність становлять неабияку частку імпульсу, що спонукає до дії. Тому, на мій погляд, краще залишити їх у такому вигляді, ніж намагатися згладити. Середнє завжди нудне і безбарвне, а усереднений результат занадто абстрактний, щоб претендувати на статус конкретного досвіду. Я не домагався портретної схожості своїх героїв із реальними людьми, мене головним чином цікавило сприйняття подій якоюсь абстрактною, знеособленою масою нижніх чинів. Майже не маючи інформації і не уявляючи собі справжніх масштабів того, що відбувається, вони бачили ситуацію по-своєму, дуже суб’єктивно, але в цій суб’єктивності і була реальна правда, яку я чесно намагався донести”. Таким чином, автор вкотре нагадує, що війна – це дуже специфічна сфера людської діяльності. І діють там люди, а не чудовиська і не боги. Назвавши її лише злочином проти людства, ми проґавимо щонайменше половину її суті. Війна – ще й покарання за скоєні злочини. Тут виникає питання моралі, якого нинішня епоха воліє не торкатися. Можливо, коли-небудь ще будуть зроблені більш вдалі спроби вирішити це питання.

Блейн Гарден. Втеча з Табору 14. – К.: Бородатий Тамарин, 2024

Ця захоплива історія – міжнародний бестселер, перекладений 27 мовами – незайве нагадування всьому світові про те, що у Північній Кореї у таборах для політичних в’язнів утримують від 150 до 200 тисяч осіб. Ці табори проіснували вдвічі довше, ніж радянські ГУЛАГи, й за весь час лише жменьці людей вдалося звідти втекти. Герой цієї книжки Шін Тон-Хьок – один із них. Він народився в Кечхоні, трудовому таборі для політичних в’язнів і їхніх нащадків, відомому також як Табір 14, і нічого не знав про цивілізоване життя. Табірні охоронці виховували з нього стукача, він сприймав рідну матір як суперницю в боротьбі за їжу, він став свідком страти своєї родини – і вважав усе це нормою аж поки не втік. Спершу з табору, а тоді – з Північної Кореї. Тож у своїй книжці «Втеча з Табору 14» Блейн Гарден – відомий американський журналіст – переповідає історію Шінового життя. Це моторошна й водночас захоплива розповідь про мужність, витривалість та виживання, й основне – про неймовірну втечу з найбільш репресивної тоталітарної держави у світі. «У таборі № 14 – в’язниці для політичних ворогів Північної Кореї – було заборонено сходини більш ніж двох в’язнів, за винятком зібрань на страти, – дізнаємось ми подробиці цієї історії. – На них мав бути присутнім кожен. Трудовий табір використовував публічне вбивство – і той страх, який воно породжувало – як метод повчання. Наглядачі Шіна в таборі були його вчителями… і його призвідниками. Вони вибрали йому матір із батьком. Вони напоумили його, що в’язні, які порушують табірні правила, заслуговують на смерть. На схилі пагорба біля Шінової школи стояв стенд із гаслом “УСЕ ЗГІДНО З ПРАВИЛАМИ І НОРМАМИ”. Хлопець закарбував у свідомості 10 правил табору, “десять заповідей”, як він їх потім почав називати, і досі може процитувати ті напам’ять. Перша заповідь проголошувала: “Кожного впійманого втікача буде негайно розстріляно”.

автор Ігор Бондар-Терещенко




Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *