Чернігівського полковника Павла Полуботка козацька старшина хотіла обрати гетьманом ще 1708 року. Але тоді Військо Запорозьке потрапило під вплив московського царства, і Петро І змусив передати гетьманську булаву стародубському полковнику Іванові Скоропадському.
Полуботок був одним із найбільших українських магнатів того часу. Розвивав виробництво, будував млини, ґуральні, які виробляли спирт, гути – скло, та рудні – залізо. Наповнював власну скарбницю, торгуючи зерном і тютюном. Частину віддав на благодійність, зокрема відреставрував Вознесенський собор у Чернігові.
Після смерті Скоропадського, у липні 1722 року козацька рада обрала Полуботка гетьманом – без дозволу царя Петра І. Полуботок порушив традицію, яка діяла понад 65 років – не чекав згоду московського царя на гетьманування.
Він взявся проводити фінансові та судові реформи, забороняв чиновникам примушувати козаків до робочих повинностей. Загалом, прагнув автономії.
Натомість, з Петербурга до столиці Гетьманщини Глухова прислали президента Малоросійської колегії Степана Вельямінова й шістьох офіцерів. Вони демонстрували зверхність над місцевими. Вимагали від гетьмана та старшини звіти про фінансові справи, хотіли перечитувати всі листи й універсали.
Полуботок відмовився виконувати накази московитів. Гетьман відправив делегацію до царя, щоб добитися розпуску Малоросійської колегії. Звернення залишилося без відповіді. Тоді Полуботок повторив спробу.
Гетьману прийшло запрошення до Санкт-Петербурга. Перед виїздом він намагався залучитися підтримкою від полковників для відстоювання автономії Гетьманщини. Але багато з них отримали посади завдяки Петру І, тому не хотіли виступати проти царя.
У листопаді 1723 року керівник таємної канцелярії генерал-майор Олександр Ушаков затримав і доправив до Петропавловської фортеці гетьмана Павла Полуботка разом зі старшинами. Сенат звинуватив їх у “непорядних поступках і розореннях”. Почалося слідство і допити, які тривали більше року.
У в’язниці 64-річний гетьман почав хворіти і помер 29 грудня 1724 року.
На початку ХХ століття професор петербурзької консерваторії Олександр Рубець, нащадок Павла Полуботка по жіночій лінії, почав досліджувати родовід. Рубець вийшов на пенсію і жив у родовому маєтку у місті Стародуб – колись він був полковим центром Гетьманщини, а нині – райцентр Брянської області рф.
Там професор вирішив організувати з’їзд усіх знайдених родичів. У січні 1908 року в Стародубі зібралося 350 спадкоємців Полуботка.
“Стародуб – мирне зубожіле повітове містечко, у своїх літописах не знайде більше жодного такого збіговиська приїжджих. Попереду шляхетно виступають четверо Полуботків, а за ними за абеткою шикуються Аржаво-Чижевські, Бирківські, Бонч-Осмоловські, Бороздни, Булацели, Гамалії, Гудим-Левковичі, Гудовичі, Дорошенки, Дунін-Барковські”, – писала газета “Киевская мысль”.
Після панахиди за гетьманом у Вознесенській церкві Олександр Рубець розповів присутнім, що влітку 1720 року в Англію прибули на судні троє молодих козаків, зокрема, син гетьмана Яків Полуботок. Принесли діжку золота в найбільшу банківську установу Великої Британії – Ост-Індійську компанію.
200 тис. рублів золотом залишили на депозиті, на умовах 4% за рік із наростанням суми за рахунок дивідендів. Внесок поклали на невизначений термін, до вимоги Павлом Полуботком або його спадкоємцями.
Нащадки підрахували, що за період із 1720 по 1908 рік капітал мав зрости в 1062 рази. Це майже 213 млн руб. золотом. Того року ціна на нього становила близько 90 коп. за грам. Відповідно виходило майже 240 т золота.
Спадкоємці створили розпорядче бюро, зібрали гроші та найняли адвоката. Він поїхав у Лондон і з’ясував, що Ост-Індійську компанію ліквідували 1858 року. Її активи перейшли в Bank of England. З’ясувалося, що всі складені докупи депозити значно менші за депозит гетьмана.
Скарбник нащадків Полуботка видав звіт, де розписав усі витрати і повідомив, що розпорядче бюро самоліквідовується.
Отже, навіть через три століття у житті Павла Полуботка залишається більше питань, ніж відповідей. Найбільша таємниця пов’язана з гетьманом – легенда про його скарб. Вона залишається міфом, який через відсутність документів не можна ні підтвердити, ні спростувати.
