Тарас Шевченко: недуга

«Так мені погано, що я ледве перо в руках держу».

22 січня 1861 року поет захворів не на жарт, про що написав родичеві Варфоломію Шевченку: «Погано я зустрів оцей новий поганий рік. Другий тиждень не вихожу з хати: чхаю та кашляю…Так мені погано, що ледве перо в руках держу. Прощай!».

Останній автопортрет Т.Шевченка. 1861 рік.

Тарас у цей час переніс ще й грип, який становить серйозну небезпеку для тяжких серцевих хворих. Художник і збирач фольклору Лев Жемчужников (1828 – 1912) свідчив: «Здоров’я поета-художника, видимо, руйнувалося»…

А ще на початку січня Тарас працював: намалював «Куточок Смоленського кладовища в Петербурзі» – як передбачав, що там знайде вічний спокій. Квартира, яку надано українцю при Академії мистецтв, була поділена антресолями на два яруси. У верхньому ярусі, де вікно на рівні підлоги і з якого завжди протягало холодом, – спав, а в нижньому працював.

Хворому Шевченку необхідна була серйозна медична допомога, змінити житлові умови. Бо у тісному приміщенні, малопровітреному, до того ж перенасиченому кислотами, що використовувалися при гравіюванні, поступово згасав. Здоров’я погіршувалося. Зважаючи на прогресування хвороби і невлаштованість поета, друзі почали піклуватися про госпіталізацію в лікарню. Але було пізно. Приїхав доктор медицини Едуард Барі (1826 -1893) – вислухав хворого і сказав, що «знаходить у Шевченка початок набряку легень». Більше того, напередодні у нього стався серцевий приступ. «За словами Тараса Григоровича, вночі в нього почався страшенний, пекучий біль у грудях, який не давав лягти», – згадував товариш поета, історик Олександр Лазаревський (1834 – 1902). Лікарі категорично заборонили Шевченку виходити на вулицю – недуга звалила в ліжко. Переповідають, тоді навідувалася до хворого Тараса та піклувалася жінка: приносила «щось попоїсти» та матеріали для малювання – це була «німкеня Маша із його молодості», яка називала його «Чевченко».

Завжди скромний і невибагливий, ніяковіючи від піклування про нього, Шевченко зрештою дав згоду лягти в лікарню. Його друг, поет Володимир Жемчужников (брат художника Л. Жемчужникова) писав Тарасовому товаришу, письменнику Павлові Ковалевському (1823 – 1907), щоб той посприяв у поданні термінової допомоги хворому Шевченкові: «Я бачив його лікаря, Круневича, і знаю від нього, що при такій невлаштованості життя ненадійне не тільки на одужання Шевченка, але навіть і збереження сил його до весни».

…Шевченко часто просив відкрити кватирку, сидів на ліжку, кожні п’ять-десять хвилин запитував, коли буде лікар, і висловлював бажання прийняти опій, щоб забутися сном…Коли друзі пішли, а залишився лише ВасильЛазаревський, Тарас Григорович почав говорити, як хотілося б побувати на батьківщині, дихнути рідного повітря, яке відновило б його здоров’я: «От, якби додому, там би я, може, одужав». Кілька разів повторював: «Як не хочеться вмирати».

…На автопортреті, виконаному олією 1860 року, на блідому обличчі Тараса Шевченка помітні ціанотичний рум’янець, набряклість, які свідчать про тяжку хворобу серця. На звороті поет 15 лютого (ст.стилю), записав рядки:

«Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій, до Бога

Почимчикуєм спочивать».

Умови життя Т. Шевченка дійсно були нелегкими в кімнатці у вигляді майстерні великого корпусу Академії мистецтв. Проте, віце-президент Академії граф Ф. Толстой та, мабуть, й інші знайомі Шевченка були впевнені, що ця майстерня з одним-єдиним вікном, що виходило у двір Академії, хоча й мала антресолі для, скажемо так, відпочинку художника, все ж таки буде використовуватися ним як майстерня. І хоча всі в Академії знали, що Шевченко перебрався до цієї майстерні з усіма своїми пожитками, маючи її за квартиру, проте вважали це переселення тимчасовим. Але виявилося, що саме цій майстеренці судилося стати його постійним та останнім земним житлом.

Читайте також:Тарас Шевченко: доля молодшої сестри