Тарас Шевченко: перепоховання

8 травня 1861 року у Петербурзі на Смоленськорму кладовищі викопали домовину із тілом українського поета Тараса Шевченка для перепоховання. Він заповів поховати в Україні.

Поет помер 10 березня 1861 року в своїй майстерні при Петербурзькій академії мистецтв, де пройшли останні роки його життя. Поховали митця 28 лютого на Смоленському цвинтарі в Петербурзі. Клопоти щодо перевезення тіла Тараса Шевченка в Україну взяли на себе його друзі, члени Української громади в Петербурзі – Михайло та Олександр Лазаревські, Пантелеймон Куліш, Григорій Честахівський.

8 травня 1861 року домовину викопали. Дерев’яну труну вклали у свинцеву. А ту – в соснову домовину, оббиту по кутах залізом і стягнуту двома залізними пасами. Поставили її на дроги – віз без бічних дощок. перенесли через увесь Петербург до Московського вокзалу і залізницею перевезли до Москви. Далі шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитровськ, Сєвськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бобровицю, Бровари до Києва.

Незнайомка кладе на домовину терновий вінок.

Через 10 днів домовинуустріли містяни та студенти. Серед них були історик та філософ Михайло Драгоманов, громадський діяч Тадей Рильський, історик Володимир Антонович, письменник Михайло Старицький. До Канева Шевченка перевезли по Дніпру на пароплаві “Кременчук” за 2 дні. Через повінь домовину на берег вивезли люди, запряжені у віз.

Розглядали три варіанти для перепоховання: Видубицький монастир, Аскольдова могила й гора Щекавиця. Художник Григорій Честахівський наполіг – тіло треба везти до Канева за 130 км від Києва. Мовляв, про це його просив сам Шевченко перед смертю. Вважав, що там похований козацький ватажок Іван Підкова. 19 травня труну на руках понесли до Дніпра. Влада заборонила промови в церкві, тому їх виголошували дорогою.

На світанку наступного дня на пароплаві “Кременчук” тіло Шевченка повезли до Канева. Його супроводжували брати Микита та Йосип Шевченки з дружинами, сестра Ярина, Варфоломій із сім’єю. Також були художник Іван Сошенко і поет Михайло Чалий із дружинами, історик Олександр Лазоревський, поет Віктор Забіла, композитор Микола Лисенко, письменник Михайло Старицький.

Церква Різдва Христового. Малюнок

«Перед вежовою брамою, – писав у спогадах П. Лебединцев, – на шосе ми зустрілися з труною, яку везли студенти й інша молодь, знявши шапки. Важка свинцева труна була в дерев’яному ящику на дрогах і накрита покривалом із червоної китайки, на якій лежало багато вінків і квітів. На нашу пропозицію молодь пообіцяла зупинитися тут і ждати, поки дозволять їхати далі у місто, що вона й виконала». Священик Петро Лебединцев, земляк художника, який відправляв панахиду, пише: «Не тільки в церкві, а й на дворі було повно-повнісінько людей… Тоді ж, уранці, труну під китайкою винесли на вулицю, щоб сфотографуватися разом із братами Тараса й родичами, які вийшли з натовпу в своїх свитках». Залишилася невідомою жінка в чорному, що поклала на труну Кобзареві терновий вінок й одразу зникла − марними були пошуки її поліцією. На четверту годину дня призначена панахида й винесення домовини з церкви Різдва до пароплава «Кременчугъ»: попереду процесії їхали на конях жандарми, за ними йшов оркестр міської музики, студенти несли хрест і три церковні корогви, за священиками везли труну, накриту червоною козацькою китайкою, а навколо майоріли ще 11 міських цехових значків. Процесія розтягнулася на версту й мала величний вигляд. Пароплав «Кременчуг», який стояв біля Ланцюгового мосту, через повінь не міг пристати до берега, тому домовину спустили на палубу на рушниках.

Через повінь пароплав зупинився на невеличкому острівці за 300 м від берега. Жоден рибальський човен не мiг витримати ваги домовини. Не можна було й перенести її на руках убрід. Тодi в козацького воза запрягли двi пари волiв i по мiлині перевезли труну на суху землю. Дві доби вона стояла в Успенському соборі. На Чернечу гору труну 22 травня несли на руках. У процесії брали участь близько 2 тис. осіб.

Два тижні селяни плахтами, мішками, хустками носили землю, щоб насипати високу могилу. Її обклали камінням так, щоб надати вигляду степової. Встановили дубовий хрест. Люди ходили на Чернечу гору, як до чудотворної ікони, – просили зцілення від хвороб.