Юрія Шевельов. Це видатна постать українській історії: він почесний доктор Харківського університету і Могилянки, президент Української Вільної Академії Наук у США, академік НАН України та професор Гарварду.
За 93 роки свого життя він об’їздив пів світу, але містом, яке назавжди в його серці, Юрій Шевельов називав саме Харків.
 |
| Юрій Шевельов. Харків. Світлина 1913 р. Архів-музей УВАН ім. Дмитра Антоновича |
«Біда з Харковом та, що поїдеш до нього раз, а тоді не можна не поїхати знову».
У 1941–43 роках Шевельов завідував кафедрою української філології. Під час окупації він займався наукою. З нацистами не співпрацював, бо ненавидів фашизм, як і більшовизм. Надалі Юрій Шевельов емігрував і викладав українську в Європі. У 1951 році він переїхав до США, викладав у Гарвардському та Колумбійському університетах, ставши найвідомішим славістом на Заході.
 |
| Ю. Шевельов по прильоті до Мадрида. Світлина 1960 року. З архіву Сергія Вакуленка |
Доля й науковий доробок цього історика української літератури, славіста-мовознавця й літературного критика є непростими та сповненими протиріч. Утім, його праця вражає: всього Юрій Шевельов написав приблизно 900 літературних робіт. Йому вдалося науково довести, що українська мова бере початок із VII, а завершує формування — у XVI сторіччі.
«Те, що Грушевський зробив для української історії, я зробив для української мови», — писав Шевельов про себе.
«П’ятий Харків» — термін, який вигадав Юрій Шевельов ще в 40-х роках, це була його оригінальна ідея щодо періодизації харківської історії.
«Перший Харків» — Харків слобід, Харків козаків, які сюди приїхали й тут жили у XVII столітті.
«Другий Харків» — це Харків купецький, часів XIX — початку XX сторіч.
«Третій Харків» — Харків революційного прориву. Це 20–30-ті роки, коли нове покоління революціонерів-романтиків намагалося зробити з Харкова значуще, світове місто, яке конкурувало б з іншими європейськими столицями.
«Четвертий Харків» постав після репресій, після того, як це покоління митців-романтиків було знищене.
«П’ятий Харків» — Харків майбутнього, Харків, який себе усвідомлюватиме, як невід’ємна частина України разом із Києвом, Львовом, Одесою та іншими українськими містами. Харків, який відмовиться від статусу російської імперської провінції, стане самодостатнім, постане духовною столицею.
Кілька фактів із життя Юрія Шевельова
1. Єдиний, хто вижив.
Юрій Шевельов мав четверо братів і сестер, але всі вони померли в ранньому дитинстві. Юрій був молодшою дитиною.
 |
| Юрій та Віра Шевельови. Харків. Світлина 1914 р. |
2. Німець по крові.
Справжнє прізвище Шевельова — Шнейдер. Його батько – німець Володимир Шнейдер, генерал-майор російської імператорської армії, змінив німецьке прізвище на російське під час Першої світової війни. Існує легенда, що прізвище на «Ш» він обрав, аби не змінювати ініціали. У Другу світову війну Юрій Шевельов міг назватися «фольксдойче», аби врятувати родину від голоду і страждань, але вчений не зробив цього.
3. Українець за паспортом.
Юрій Шевельов сам обрав українську національність, коли отримував паспорт. У радянському союзі вказівка на національність у документі була обов’язковою.
4. Донощик мимоволі.
Перед еміграцією Шевельова змусили стати донощиком. Це стало однією з основних причин його втечі із срср. У вересні 1941 року Юрія доставили на допит до НКВС. Шевельов був упевнений, що до нього доніс його сусід, головний редактор газети «соціалістична Харківщина» М. А. Файбишенко. Після 12-годинного допиту НКВС домоглися від нього згоди писати доноси на «ворогів» соціалістичної влади. Він регулярно зустрічався з чекістами, але цінної інформації не давав: усі «доноси» були написані на того самого Файбишенка.
5. «Дезертир».
Хоча Шевельова офіційно не викликали на фронт під час Другої світової війни, його звинувачували в дезертирстві. Як доцента його було звільнено від призову, згодом через плутанину у військкоматі повістку він так і не отримав. Та й сам учений не поспішав ставати до війська. Шевельов визнавав, що частково звинувачення мають сенс, оскільки він робив усе, щоб уникнути служби. Він не хотів брати в руки зброю і вбивати людей, нехай навіть на війні, а тим більше не хотів брати участь у боротьбі між гітлером та сталіним.
6. Маленька заштопанна ковдра і побитий ковшик.
Емігруючи, Юрій Шевельов не брав із собою багато речей, захопивши лише пару словників, дитячу ковдру та емальований ковшик. Дві останні речі за час його переїздів зносилися, але вчений дбайливо зберігав їх до кінця своїх днів. Маленька заштопана ковдра і побитий ковшик уособлювали для Шевельова все його життя.
7. Конфлікт з Олесем Гончаром.
Шевельова звинувачували у тому, що він нібито відмовився допомагати своєму студенту Олесю Гончару. В 1942 році той потрапив у полон і опинився у таборі «Холодна Гора» у Харкові. Німці відпускали полонених червоноармійців-українців, якщо хтось за них клопотав. Олесь написав листа вчителю, але відповіді не дочекався. Пізніше Юрій Шевельов запевняв, що ніколи не отримував листа, але Гончар все одно затаїв образу. Як голова комісії з присудження премії імені Шевченка Олесь Гончар не дозволив нагородити нею Шевельова. Коли ж ученому нарешті присудили премію, він витратив її на комп’ютери для школярів харківської гімназії №6.
8. Відомий славіст.
Юрій Шевельов займався дослідженнями слов’янських мов, та особливу увагу завжди приділяв українській, популяризував українську культуру й мову. Шевельов був одним із засновників Української Вільної Академії Наук, президентом якої обирався двічі. Головним завданням Академії, на його думку, було спростування брехні, яку розповсюджує радянська влада.
9. Останні слова Юрія Шевельова перед смертю були про рідне місто.
Шевельов просив купити квиток до Харкова, але помер за три дні у лікарні Нью-Йорка у віці 93 років. Учений мріяв про відновлення Харкова як духовної столиці.
10. Скандал із меморіальною дошкою.
У вересні 2013 року працівники КП «Жилкомсервіс» розбили меморіальну дошку Юрію Шевельову, яку харківські активісти встановили кількома тижнями раніше на будинку № 17 на вулиці Сумській, де мешкав учений. Це сталося лише через пів години після відповідного рішення міської ради. Причина — звинувачення Шевельова у пособництві нацистам.
Понад рік громадські діячі домагалися визнання рішення міськради про знесення незаконним. У результаті суд ухвалив рішення на їхню користь та дозволив відновити дошку.
Шевельов довів, що саме радянський режим був найбільш дискримінаційним щодо української мови. Звісно, що за радянської влади Юрій Шевельов визнання не одержав. Понад те, йому приписали звинувачення у допомозі нацистам. Радянська влада не дозволяла згадувати його імені. Впродовж довгих років учений був персоною нон грата в срср.
Юрій Шевельов дуже любив Харків. У літературній критиці він писав про харківських письменників і митців, розкривав їхнє всесвітньо-історичне значення. У перші роки державного будівництва вчений майже щороку приїздив в Україну, спостерігав зміни громади Харкова та намагався підтримати їх.
«Дуже легко вимріяти собі таку еміграційну вежу з слонової кости: я з совєтами нічого спільного не маю, в жадні компроміси з ними не заходив, я чистий і незайманий! Але народ український живе в четвертому Харкові, там він бореться і пристосовується, гине і виживає, існує і мислить, будує і терпить».
Шевельов відзначав, що Харків –– місто розмаїте, суперечливе. У його уяві «П’ятий Харків» — це якраз Харків без «п’ятої колони», Харків, де громадяни усвідомлюють себе мешканцями міста, частиною українського єдиного суспільного простору, «у розумінні відповідності суспільного ладу національно-психологічному типові та його ідеалам».
Саме «П’ятий Харків» ми будуємо нині, згадуючи Юрія Шевельова.
Цитати Юрія Шевельова
>«Я усвідомлював, що було б куди безпечніше написати росіянин, і це цілком залежало від мого вільного вибору, але, після недовгих вагань, я вибрав — українець… мені здається, що українськість завжди була в моїй родині».
«Три страшні вороги українського відродження — москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини — живуть і сьогодні. Запекла ненависть Михайла Драгоманова не знищила українського провінціалізму. Запекла ненависть Дмитра Донцова не знищила москви. Запекла ненависть В’ячеслава Липинського не знищила комплексу Кочубеївщини. Сьогодні вони панують, і вони урочисто справляють ювілей Переяслава».
«Не мистецтво і не наука побудують Україну — а зброя і труд, політика і зброя. Але поки політика і зброя спрямовані на ідеали провінційності, вони означають тільки марні загибелі кращих людей. І тому сьогодні слово належить мистецтву і науці».
«Поняття східнослов’янської єдності, якщо під ним мається на увазі щось більше, ніж суто географічна близькість, є такою самою метафорою, як «схід» чи «захід» сонця, що згадуються в мові на щодень усупереч науковим поглядам Коперника та Ґалілео Ґалілея, яких ми дотримуємося, стосовно місця Землі в Усесвіті».
«Література зберегла нам чисте сяйво найсвітліших українських морально-етичних традицій, але вона нічого не зрозуміла в проблемах свого часу і ніяк не ствердила українства на терезах світової історії».
«З погляду державної рації, з погляду потреби здвигнути згодом п’ятий Харків, який мислитиме і поводитиметься велично й суверенно, який поруч Києва, Львова, Одеси і всієї незліченної маси міст і сіл українських почуватиме себе осередком української ідеї і тому — духовною столицею, — з цього погляду нема перед нашою наукою, нашим мистецтвом завдання важливішого, відповідальнішого й нагальнішого, як пізнання й усвідомлення ментальности і всього духовного обличчя людини четвертого Харкова».
«Роль мистецтва — може, єдина його справжня роль — показувати людям їх майбутнє».
«Скептицизм, песимізм, багато років заборонений плід, — тепер модний товар. Не журімось тим. Сказано-бо, що тільки великі нації породжують великих песимістів. Ми породжуємо — значить, ми велика нація».
«І я відчув: Харків і далі має українське серце. Не в будинках, не в пам’ятниках, навіть не в старих церквах, а в людях».
Тетяна Ямпольська
